Дивне поєднання. Легкий сором торкається теплого сонячного сплетіння.
«Хіба про таке розповідають людям?» — шепоче він мені.
Але продовжу писати.
У мене сьогодні є важливе і важке завдання — викинути всю спідню білизну, яка схожа на «вчорашній день».
Зношену, розтягнуту, без кольору. Але є в ній щось таке доречне і рідне, що не дає мені спокою й наміру зібрати все в сміттєвий пакет та віднести в баки.
Вона зручна і звична. Рідненька.
Звично і зручно — навіть якщо не красиво, навіть якщо хочеться більшого, кращого, дорожчого — часто перемагає.
А зручно, бо немає іншого досвіду. Зручно тут не дорівнює комфортно. Зручно, бо не виникає додаткового напруження і робити зусилля не потрібно.
Хотіти більше, мати більше — це про ставлення до себе.
У кожному прояві, у кожній речі, у кожній дії проявляється ставлення до себе. Здавалося б, яка різниця — в чому спати і що одягати під низ? Ніхто ж не бачить. Ну, крім деяких випадків 🙂
Одягати гарну білизну лише «на вихід». А в будні дні можна «доношувати» те, що є.
І навіть фокусу на це немає. Ну отак історично склалося. Людям треба показувати красиве, а собі — можна і перебитися.
Я люблю світити в місця, де є автоматизм і немає усвідомлення. Маю таке хобі. Це часто приносить свої плоди.
А тепер — про самоцінність і поношену білизну.
Самоцінність — це ставлення до себе, знання себе, розуміння свого прекрасного і повага до власних обмежень.
Це можливість хотіти, брати, створювати бажане.
Самоцінність формується через малі деталі.
Це те, як ви вмиваєтеся вранці, чим ви снідаєте, у якій білизні спите і виходите за продуктами.
Це те, на що ви погоджуєтеся у стосунках, на які компроміси йдете із собою.
А головне — що ви взагалі знаєте про себе. Бо зі знання починається все.
Це не вивчені правила, як треба себе любити. Це постійні вибори: що вам підходить, а що — ні.
І це шлях, на якому кожен крок — це зусилля. Бо зручність не завжди є комфортом. А для створення комфорту потрібні зусилля.
Поки пишу цей текст, складаю свою спідню білизну в сміттєвий пакет.
Спочатку швидко, а потім ще раз — повільно, перебираючи. Щемить трохи, шкода вас, мої улюблені поношені, старенькі.
І слова в голові: «Речі треба берегти».
Посміхаюся. Берегти треба щось інше. Наприклад, себе.
Покращення через прощання. Так я назвала ранкову «церемонію».
Поїду зараз у магазин за новими. Буду вибирати і витрачати на них гроші.
Повільно. Бо самоцінність не формується швидко. Те, що цінно, завжди має зусилля і вклад. І любов.